— Ще раз побачу твою маму в нашій спальні о шостій ранку — вона вилетить звідси разом із тобою! — закричала я, коли зрозуміла, що більше терпіти не маю сил

 За сніданком свекруха пояснила, що просто хотіла переконатися, що Максим нормально спить після важкої роботи. Мовляв, материнське серце не знає спокою. Олена мовчала, але всередині неї вирувала лава обурення.

Тепер, коли Максим прийшов додому, усе це вирвалося назовні.

— Ти розумієш, що робить твоя мама? — Олена ходила по кухні, розмахуючи руками. — Вона заходить у нашу спальню, як до себе додому! Перевіряє, як ти спиш! Мені тридцять років, Максе, а я почуваюся, як у дитсадку під наглядом виховательки!

Максим втомлено сів на табурет. Голова гуділа від шуму станків, а тепер ще й від крику дружини.

— Олен, ну не кричи так. Мама просто хвилюється. Вона ж не зі зла.

Ці слова стали останньою краплею. Олена розвернулася до нього обличчям, і Максим побачив у її очах щось нове. Не просто злість — холодну рішучість.

— Не зі зла? Максиме, ти себе чуєш? Твоя мама перетворила нашу квартиру на прохідний двір! У неї є ключі від усіх кімнат, вона приходить коли хоче, лізе куди хоче! А ти все виправдовуєш її контроль!

— Це не контроль, — спробував заперечити Максим. — Вона самотня, переживає…

— Самотня? — Олена засміялася, але сміх цей був злий. — Вона не самотня, Максе. Вона контролерка! Вона хоче керувати нашим життям! І найстрашніше, що в неї це виходить, бо ти їй дозволяєш!

Максим відчував, як його затискають у лещата. З одного боку — дружина, яка явно страждає від поведінки матері. З іншого — мати, яка справді одна і для якої він єдина радість у житті.

— Олен, давай спокійно поговоримо. Я піду до мами, поясню їй…

— Поясниш? — Олена зупинилася прямо перед ним. — Ти вже сто разів їй «пояснював». А результат? Вона стала приходити ще частіше! Тепер вона не просто дзвенить ключами в коридорі, вона ходить по квартирі, як привид!

Олена підійшла до вікна, подивилася у двір. Там, на лавці під їхніми вікнами, сиділа Валентина Іванівна. Читала газету, але час від часу піднімала голову й дивилася на їхні вікна.

— Подивись, Максе. Он твоя мама. Сидить на лавці й спостерігає за нашими вікнами. Як охоронець. Як… як сталкер!

Максим підійшов до вікна. Справді, мати сиділа у дворі. Нічого особливого в цьому не було — вона часто любила посидіти на свіжому повітрі. Але зараз, після слів Олени, це виглядало інакше.

— Ну сидить і сидить. Що такого?

Олена повернулася до нього. У її голосі прозвучали нотки відчаю.

— Максе, ти справді не розумієш? Чи робиш вигляд? Вона стежить за нами! Коли ми вдома, коли йдемо, коли повертаємося! Вона знає наш розклад краще, ніж ми самі! А ти кажеш — «що такого»!

Максим відчув роздратування. Він втомився на роботі, хотів відпочити, а тут ці нескінченні претензії до матері.

— Олено, досить уже! Ну так, мама іноді переходить межі. Але вона не зла! Вона просто любить мене й хоче знати, що в нас усе добре!

— Любить? — Олена примружилася. — Максе, вона не тебе любить. Вона любить контролювати тебе. Велика різниця!

— Не кажи дурниць!

— Дурниці? Добре, тоді відповідай на одне питання. Коли востаннє ти приймав рішення у нашій сім’ї без погодження з мамою?

Максим завмер. Це питання застало його зненацька.

— Про що ти?

— Про купівлю дивана ти з нею радився. Про ремонт у ванній теж. Навіть шпалери в спальні ми вибирали з її думкою! А пам’ятаєш історію з моєю роботою? Коли мені запропонували підвищення, але з переїздом в інший район? Хто сказав, що це погана ідея? Хто нашепотів тобі, що дружина має працювати поруч із домом?

Максим мовчав. Спогади спливали одне за одним, і картина справді вимальовувалася не дуже приємна.

— Олен, але ж це нормально — спитати поради у батьків…

— Поради? Максе, вона не дає порад! Вона дає вказівки! І ти їх виконуєш, як слухняний хлопчик!

Олена підійшла до столу, взяла телефон.

— Знаєш що? Давай перевіримо. Просто зараз подзвони їй і скажи, що ми вирішили змінити замки у квартирі. Без пояснень, просто повідом як факт.

— Навіщо?

— Бо це наше право! Це наша квартира, Максе! І ми маємо право вирішувати, кому давати ключі, а кому ні!

Максим взяв телефон, але не поспішав набирати номер.

— Олен, це ж мама. Вона образиться.

— А я вже образилася! Я образилася на те, що живу в домі, де не маю права на особистий простір! Де моя свекруха може зайти в спальню, коли я сплю, і це вважається нормальним!

Олена сіла навпроти нього.

— Максе, я не прошу тебе розривати стосунки з матір’ю. Я прошу тебе поставити межі. Я прошу тебе захистити нашу сім’ю. Нашу територію. Наші стосунки.

— Але як я їй це поясню?

— А ти не пояснюй! Просто скажи: «Мамо, ми змінили замки. Якщо захочеш прийти в гості — подзвони заздалегідь». Ось і все!

Максим покрутив телефон у руках. Він розумів, що Олена має рацію. Але йти проти матері було страшно. Валентина Іванівна вміла ображатися так, що потім тижнями не розмовляла. А її сльози й докори він переносив дуже важко.

— А якщо вона засмутиться?

— Нехай засмучується! — Олена встала. — Максе, ти дорослий чоловік! У тебе є дружина, сім’я! Ти не можеш усе життя боятися засмутити маму!

У цей момент у замку повернувся ключ. Вхідні двері відчинилися, і в коридорі почулися знайомі кроки.

— Агов, діти! Я повернулася! Вас не було видно у вікні, вирішила перевірити, чи все гаразд!

Олена подивилася на Максима. Її погляд говорив: «Бачиш?»

Валентина Іванівна зайшла на кухню, тримаючи в руках сумку з продуктами.

— Максимчику, я тобі борщу наварила вдома. Принесла. А то Олена зовсім розучилася готувати. І картопельки з м’ясом. Ти ж любиш мою картоплю.

Олена відчула, як кров приливає до обличчя. Кожен візит свекрухи супроводжувався подібними «турботливими» зауваженнями.

— Дякую, Валентино Іванівно, але я сама готую для чоловіка.

— Звісно, звісно, — свекруха махнула рукою. — Але материнська їжа все одно корисніша. Правда, Максику?

Максим сидів, як на голках. Він відчував напругу між жінками й не знав, що сказати.

— Мамо, дякую, але не треба було спеціально йти…

— Дрібниці! Мені не важко. Я ж живу поруч. До речі, Олено, я помітила, що у вас у ванній плитка відклеїлася. Треба б Максиму полагодити на вихідних.

Олена стиснула кулаки. Валентина Іванівна не просто зайшла з їжею. Вона оглянула квартиру!

— Валентино Іванівно, коли ви встигли помітити плитку у ванній?

— А, ну… я ж зранку заходила. Хотіла подивитися, як Максим спить. Дуже вже він учора втомлений був. Ось і зазирнула у ванну дорогою.

— Дорогою куди?

Свекруха розгубилася.

— Ну… загалом, неважливо. Головне, що треба полагодити.

Олена встала. Її терпіння остаточно скінчилося.

— Валентино Іванівно, а ви не вважаєте дивним заходити в чужу квартиру зранку й оглядати всі кімнати?

— Яку чужу? — свекруха обурилася. — Це квартира мого сина!

— Це квартира вашого сина і його дружини! І ми маємо право на особистий простір!

— Олено! — Максим спробував її зупинити.

Але Олена вже не могла зупинитися.

— Ні, Максе! Досить! Я більше не можу мовчати! Валентино Іванівно, я вас дуже прошу: поверніть ключі від нашої квартири.

Настала мертва тиша. Свекруха поблідла, потім почервоніла.

— Що?! Ти вимагаєш, щоб я віддала ключі від квартири власного сина?!

— Я прошу вас поважати наші межі. Якщо хочете прийти в гості — телефонуйте заздалегідь. Це нормально для всіх сімей.

— Для всіх, але не для нашої! — Валентина Іванівна повернулася до сина. — Максиме! Ти дозволиш цій… цій невістці виганяти рідну матір із твого дому?!

Усі погляди звернулися на Максима. Він сидів, опустивши голову, і мовчав. Це було найважче випробування в його житті. З одного боку — мати, яка виховувала його сама після розлучення з батьком. З іншого — дружина, яку він любив і яка була права у своїх вимогах.

— Мамо… — почав він тихо. — Можливо, Олена має рацію. Можливо, нам справді потрібно більше… особистого простору.

Валентина Іванівна дивилася на сина так, ніби він її зрадив.

— Ти… ти на її боці?

— Я не на чиємусь боці, мамо. Я просто думаю, що сімейні пари повинні жити самостійно.

Свекруха опустилася на стілець. По її щоках покотилися сльози.

— Значить, я вам більше не потрібна. Значить, я тепер чужа.

Олена відчула укол жалю. Вона не хотіла доводити до сліз літню жінку. Але відступати було не можна.

— Валентино Іванівно, ви не чужа. Ви мати Максима. Але у кожного має бути своє місце і свої межі.

— Які межі? — схлипнула свекруха. — Я що, ворог вам? Я ж тільки добра хочу!

— Знаю, — м’яко сказала Олена. — Але добро не повинно порушувати межі інших людей.

Максим встав, підійшов до матері.

— Мамо, ти не ворог. Ти найрідніша для мене жінка. Але в мене тепер є дружина. І я маю будувати з нею свою сім’ю.

Валентина Іванівна підняла на сина заплакані очі.

— А я що? Я тепер ніхто?

— Ти моя мати. Назавжди. Але тепер ти живеш у своєму домі, а ми у своєму.

Свекруха довго мовчала. Потім повільно дістала з сумочки в’язку ключів.

— Добре, — сказала вона тихо. — Якщо так хочете, забирайте. Але пам’ятай: мати у тебе одна, Максиме. А дружини бувають різні.

Вона поклала ключі на стіл і попрямувала до виходу.

— Мамо, не треба так, — Максим пішов за нею.

— Нічого, синочку. Тепер я буду дзвонити перед приходом. Як чужа.

Двері за нею зачинилися. Максим і Олена залишилися самі.

— Ну ось, — сказав Максим втомлено. — Задоволена?

Олена підійшла до нього, обійняла.

— Максе, я розумію, що тобі важко. Але це правильне рішення. Ми мали зробити це ще давно.

— А якщо вона тепер взагалі перестане з нами спілкуватися?

— Не перестане. Вона розумна жінка. Вона зрозуміє, що межі — це не відторгнення, а повага.

Максим взяв зі столу ключі.

— Сподіваюся, ти маєш рацію.

Через тиждень Валентина Іванівна зателефонувала. Голос у неї був трохи ображений, але спокійний.

— Максиме, можна я завтра прийду в гості? Спекла пиріг з яблуками.

— Звісно, мамо. Приходь. Ми будемо раді.

— А Олена?

— І Олена теж.

— Добре. Прийду о другій, якщо не заперечуєте.

Після розмови Максим підійшов до Олени.

— Мама завтра прийде в гості. Пиріг спекла.

Олена усміхнулася.

— Бачиш? Я ж казала, що вона зрозуміє.

— Так, ти мала рацію. Дякую, що не дала мені й далі жити як мамин синочок.

— Ти не мамин синочок, Максе. Ти просто добра людина, яка не хотіла нікого образити. Але іноді треба бути твердим, щоб захистити свою сім’ю.

Максим обійняв дружину.

— Знаєш, а останній тиждень я спав набагато спокійніше. Не було цього постійного відчуття, що за нами спостерігають.

— І я теж, — зізналася Олена. — Нарешті у нас з’явився справжній дім. Наша територія, де ми встановлюємо правила.

Завтра, коли прийде Валентина Іванівна, вона буде гостею. Бажаною й улюбленою, але гостею. А це означає, що в їхній родині нарешті встановився здоровий баланс між любов’ю до батьків і незалежністю молодої сім’ї.

Максим зрозумів, що бути хорошим сином не означає дозволяти матері контролювати своє життя. А Олена зрозуміла, що іноді треба боротися за свої межі, навіть якщо це боляче для близьких людей.

Їхні стосунки зі свекрухою стали кращими саме тому, що стали чеснішими. Валентина Іванівна перестала почуватися господинею в їхньому домі, але стала повноправною й бажаною гостею. А це набагато краще для всіх.

І коли через місяць Олена повідомила чоловікові, що вони чекають на дитину, першою людиною, якій вони зателефонували, була Валентина Іванівна. Адже стати бабусею — це зовсім інша роль, і до неї свекруха була готова набагато краще, ніж до ролі контролерки сімейного життя.